Ви тутМіська влада/Органи виконавчої влади/Відділи міськвиконкому/Відділ з питань внутрішньої політики/До 75-х роковин з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів), спогади тих, хто пережив цю трагедію кількома роками раніше

Офіційні WEB - ресурси

П'ятниця, 20 січня 2017 15:50

До 75-х роковин з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів), спогади тих, хто пережив цю трагедію кількома роками раніше

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

 

Мільйони дітей Європи постраждали в Другій світовій війні. Офіційна статистика досі не може оцінити рівень дитячих поневірянь і втрат. За свідченням різних джерел тільки в концтаборах, гетто, тюрмах і прирівняних до них місць примусового утримання загинуло до двох мільйонів дітей і підлітків. Фашисти розповсюдили недопустиме в світовій практиці “онімечування” дітей. З нагоди Міжнародного Дня пам’яті жертв нацизму ми запросили до інтерв’ю живого свідка поневірянь гітлеризму.

- Євгене Теодоровичу, а хіба любов до Батьківщини не заохочується?

- Часто навіть засуджується. Тоді ми проживали під владою Польщі, і батько наш всіляко проявляв негативне ставлення до Речі Посполитої. І польські чиновники відчайдушно намагались переламати батьківський патріотизм навіть через тюремні “школування”. Та подібні уроки польської жандармерії тільки укріпили антиокупантські переконання Теодора Васильовича. Навіть уже, проживаючи після війни в Стрию, він не дозволив синові Зиновію виїхати з дружиною-полячкою на її батьківщину. “Ти українець. І голова сім’ї. Твоє гніздо в Україні”, - говорив він. Ослухатися ж батьків, проявити невихованість у нашій родині вважалося гріхом непоправним. Тільки після смерті батька Зиновій подався з дружиною до її рідних у Польщу. Та ностальгія, ця пуповинна прив’язаність до рідної землі не полишала його ніколи.

- Яким же чином опинилися в Німеччині?

- До війни наша родина проживала в селі Дуліби Стрийського району. Після окупації гітлерівцями Польщі в листопаді 1939 року нашу сім’ю разом з іншими односельцями вивезли до Німеччини на примусові роботи. Батько, тодішній лісник, вантажив вугілля при одній із шахт. А мама, класна майстриня-швачка трудилася на допоміжних роботах у таборі. Ніколи не забудеться, як важко вони працювали і недоїдали.

Не знаю, який там був раціон харчування, але я завжди з болем спостерігав, як мама часто відщипувала від своєї пайки шматочок і давала нам дітям додатково поласувати хлібом. Вірю документальним свідченням, з якими доводиться тепер стикатися, - німецька влада надсилала на місця розпорядження, якими наказувалось: харчування остарбайтерів має бути мінімальним, яке б забезпечувало максимальну віддачу їхньої праці. Так, так. Очевидно й тепер однією з умов німецьких статків є їхня скупість і жорстка економія.

- Не проявляли спроби дорослі, ваші батьки десь додатково підробляти чи бодай виклянчувати додаткову поживу?

- Мешкали ми з усіма іншими робітниками в дерев’яних бараках. Табір обнесено подвійною огорожею з колючого дроту. Довкола есесівська охорона з великими собаками. В таборі суворий режим. Навіть у неділю, в вихідний нікому не видавали перепустки для виходу до міста. Мабуть у такий спосіб німецькі власті намагалися уберегти остарбайтерів від втечі. А діти... Я ніяк не міг збагнути, чому нас, малечу, не можуть випускати з табору, щоб на волі хоч деколи погуляти. Та це не передбачено режимом.

- Неволя доста гнітила юні душі?

- Неволя, антисанітарія, голод. Та не менше, ніж неволя і постійний голод людям у таборі досаждали клопи. Правда, бараки час від часу ущільнювали якимось цупким папером і дезинфікували приміщення. Деколи дощаті нари посипали дустом, який противним смородом душив не тільки комах... Та хімікати не могли винищити кровопивну напасть. Мама, бувало, підвішувала мене з колискою, коли в ліжку ненажерливі комахи не давали заснути. Але її винахід не рятував мене від паразитів.

- Табірний режим не міг тривати вічно. Робітники плекали якісь сподівання на ліпше майбутнє?

- Наскільки пригадую з розмов старших, світлої долі ніхто не очікував. А пізніше й сам збагнув, що, не проймаючись особливо умовами буття остарбайтерів під час війни, німці не полишали намірів за їх рахунок поповнити ряди своїх ресурсів, приручити в себе молодих. З настанням шкільного віку табірну малечу, в тому числі і мене, організовано направили до першого класу “фолкшуле” (народної школи). Вранці групою, в супроводі наглядача — до школи. Після уроків у такому ж супроводі — до табору. І ніяких вільностей, прогулянок чи екскурсій. Спілкування і навчання тільки німецькою мовою. Стосунки диктаторські. Ніяких розваг. Мета і завдання — з дитинства привчити майбутнього робітника до слухняності й акуратного виконання завдань.

- Інформація про події на фронті якимось чином просочувалася до табору?

- Так (зі слів старших), у таборі усвідомлювали неминучість крах третього рейху. Закінчення війни чекали, як сходу сонця після затяжної нічної сльоти. Та після звільнення міста й робочого табору Червоною Армією нам не одразу вдалося вернутись на Батьківщину. Комусь же треба було організовувати порядок у місті. Багато осель, магазини, контори лишились без господарів. Та й армії потрібна була допомога цивільних. Тільки в листопаді 1945 року вдалося повернутись до рідного краю. Хоч перед цим і намовляли остарбайтерів залишатися або переїжджати до інших країн. Та батько слухати не хотів тих агітаторів. Хоч жорстоко обійшлася з нами війна, вона не зробила запеклими наші серця, не притупила любові до Батьківщини. Як і мій батько, я й нині, як тоді, люблю свій край, люблю Україну, незважаючи на... Та Бог з ними, з нинішніми негараздами. Люблю життя і труд, люблю своє місто. І певен, що ця сталість приязні у генах нашого роду.

Батько мій, світлої пам’яті Теодор Васильович, не мислив себе поза Україною, без української державності. Він завжди твердив, що його родина має жити в теренах вільної України. Природно, що батьківський патріотизм передавався й нам, дітям. Пригадую, коли в 1991 році, після проголошення незалежності України я приїхав на свою Стрийщину, весь край урочисто вбрався жовто-блакиттю національних прапорів. Здавалося, ніби саме небо приземлилось на батьківський край. Душа повнилась величчю, щастям і гордістю за здійснення споконвічної мрії всього українства.

Так було тепер. А тоді ми не знайшли своєї оселі на тодішній Дрогобиччині. Все забрала війна. Поселились у родичів. Та очікуваного спокою не мали. Вночі — бандерівці, вдень — енкеведисти. Батькові не подобалась така колотнеча, і родина переїхала до Стрия. Але й тут нам не давали спокою. Однієї ночі нашу хату обстріляли з автоматів. На щасті обійшлося без жертв.

- Побутує примовка, що жорстокість породжує жорстокість. Вам на самому початку життєвого шляху випало зазнати і несправедливості і жорстокості, різних моральних і матеріальних обмежень. Не зробила доля жорстоким ваше серце?

- Ні. Тоді страждали всі, і співчуваю всім потерпілим. Не зневажаю й тих, хто не переживав біди. Поводжуся лояльно.

Відділ з питань внутрішньої політики виконавчого

комітету Мукачівської міської ради за матеріалами

інтерв’ю Миколи Літковського з Є.Т. Федівим

опублікованим в газеті “Мукачево” №38(733)

від 25 вересня 2008 року

Прочитано 74 разів
Відділ з питань внутрішньої політики Мукачівського міськвиконому

Про відділ

Facebook

Тел.: (03131) 5-44-61

e-mail: v.vp@mukachevo-rada.gov.ua

Адреса: м. Мукачево, пл. Духновича, 2 (кабінет № 42)

ГАЛЕРЕЯ