Гаряча лінія міста
(03131) 3-46-91
Меню
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада в обличчях - Богдан, офіцер психологічної групи
Міська рада, опубліковано 11 квітня 2023 року о 16:39

«Дехто хоче відсторонитися від війни, пересидіти десь збоку й думає, що це його мине. Але це не так – війна стосується кожного…»

– Я в ЗСУ з 18 років, перший контракт підписав ще в 2013-му. Вирішив спробувати себе в цій сфері, тому що мій батько теж був військовим. Спершу служив старшим механіком-водієм танка Т-64Б в танковій бригаді. Бойове хрещення отримав у 2014 році. Ми звільняли Слов’янськ та інші населені пункти Донеччини, в ході боїв мій танк неодноразово підбивали. Там я відчув на собі, що таке війна, там були перші втрати бойових побратимів. В одному з боїв загинув командир екіпажу. Міна прилетіла поруч із танком, а він у цей час був на броні. На жаль, евакуювати його не змогли… Тою ж міною поранило й мене – осколок залетів під око. Але мені пощастило, рана була неважкою.

Потім прийшов інший командир – дуже мотивований і компетентний. В одному з боїв короб від НСВТ (великокаліберний танковий кулемет) пробила ворожа куля й заклинила всю стрічку. Командир міг відсидітися в башті, але не міг так вчинити – це був справжній боєць. Тому висунувся з люка, щоб замінити короб, і в нього в цей момент влучили… Після цього ми тривалий час їздили без командира, через що наш танк назвали «Боліваром», який, як відомо, не може вивезти трьох. Невеселий армійський гумор.

Найбільш запеклі бої в зоні АТО я пройшов у Дебальцевому на початку 2015-го. Тоді мене вдруге поранили – прилетів касетний боєприпас зі «Смерча». І знову пощастило, рана виявилася неважкою. Це було за два дні до виходу з Дебальцевого, я ремонтував танк. Усю пострадянську техніку або зняли з консервації, або довго не експлуатували, тому вона дуже часто ламалася. Танк планували підірвати при відході, щоб не дістався росіянам, але я наполіг, що відремонтую його. На той час добре розбирався в цьому: міг перебрати механізм заряджання, за який не кожний працівник заводу брався, відновити регулювання башти, а ремонт коробки швидкостей чи двигуна для мене було буденною справою. 

Я таки виїхав на відремонтованому танку, вивіз на броні багатьох військових – і артилеристів, і поліцейських, котрі теж тоді воювали, і піхотинців з інших бригад. Вибиратися довелося через ділянки, які прострілювалися ворогом прямою наводкою, а танк – дуже хороша ціль. Уже при виїзді на Світлодарську дугу ми опинилися на пагорбі, який був у ворога як на долоні. Перед нами російський ПТУР (протитанкова керована ракета) влучив у «шишарик» (військова вантажівка ГАЗ-66), а мені з допомогою маневрів вдалося ухилитися від п’яти ракет із ПТУРа. Наш танк вийшов із Дебальцевого без втрат…

У 2016 році, в період відносного бойового затишшя, я вступив у вищий військовий навчальний заклад – відчув, що хочу змінити спеціалізацію. Так і став офіцером-психологом. А в 2020-му підписав контракт зі 128 окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою. 

Із першого ж дня повномасштабного вторгнення перебуваю в зоні бойових дій. 

Ми всі розуміли, що почалася справжня війна, але не думали, що буде так жорстко. Спершу росіяни мали велику перевагу, проти невеликого підрозділу могли розгорнути три танкові батальйони. Проти нас працювала авіація, ствольна й реактивна артилерія, танки, міномети. Це був найпекельніший період, який не можна порівнювати із зоною АТО-ООС. Але ми вистояли, зупинили ворога. А далі самі пішли в наступ.

Зараз як психолог я багато їжджу по підрозділах бригади, спілкуюся з бійцями. Недавно випадково зустрів офіцера, котрий теж воював у Дебальцевому вісім років тому. Розговорилися, і він розповів, що відходив звідти на танку, який вів молодий 18-річний механік: «Дуже шустрий хлопчина, котрий зорієнтувався в складній ситуації і вивіз багатьох людей. Саме завдяки йому я залишився живий…» Я почав ставити уточнюючі питання і з’ясувалося, що він виїхав на моєму танку. Така-от несподівана зустріч…

Яка найбільша психологічна проблема, яку бачу, спілкуючись з бійцями? Неготовність сприйняти той факт, що люди потрапили сюди не на якийсь період, а для забезпечення життя всієї нації. Хтось не може прийняти той факт, що це не на рік чи півтора, що треба повністю віддатися службі – вчитися стріляти, освоювати нові види зброї, надавати меддопомогу, евакуювати людей. Люди до кінця не ототожнюють себе з подіями, що відбуваються зараз у країні. Бо в багатьох випадках це значить усвідомити, що тебе можуть убити. Тому їхня поведінка – наче захисна спроба відсторонитися психологічно. У результаті вони не на 100 відсотків вчаться, не на 100 відсотків виконують завдання, а від цього бувають погані наслідки. А деякі люди відчувають внутрішню провину, що знаходяться не біля сімей, а тут. У кожного свої демони, які не дають вночі спокійно спати. То я намагаюся скерувати людей у правильному напрямку, моя ціль – допомогти їм. 

За останній рік багато моїх товаришів загинуло, дуже хороших, мотивованих, досвідчених. Ми дружили не один рік, і коли їх раптово не стало, це було дуже важко сприйняти. Але з цим треба жити далі, іншого вибору просто немає. Адже нам ще Крим звільняти!


Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux