«Ми були щасливі, жили як сім’я доки не почалася війна», — так свою розповідь розпочинає дружина полеглого Героя Марина Літун. ЇЇ чоловік загинув на 11 день повномасштабної війни, — «Там було справжнє пекло, ми ховали його у закритій труні, навіть не змогли побачити востаннє», — додає крізь сльози жінка. З полички, у невеличкій кімнаті гуртожитку, де вже 14 років мешкає родина Героя, Марина дістає нагороди Андрія. Серед відзнак — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, його чоловік отримав за бої в Дебальцеве, селищі Піски, місті Красногорівка, Щастя, Станиці Луганській. Андрій був командиром 1-го гірсько-штурмового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. З ворогом боровся 8 років, у 2014 році, коли вперше їхав на Схід Андрію ще навіть не виповнилося 30 років. «Він був зовсім молодий, ніколи не казав що йому страшно, завжди підбадьорював нас і говорив, що усе буде добре. Він дуже хотів жити...» — ледь стримуючи сльози каже Марина. У боях Андрій завжди йшов попереду, командир який був прикладом для своїх військових товаришів. Коли почалася повномасштабна війна Андрій сказав: «Навіть якщо я не був би військовим, все одно б пішов захищати Україну». 6 березня 2022 року, у місті Оріхів Запорізької області відбиваючи наступ ворога її Андрій загинув, окупанти гатили по них усім чим тільки могли. За мужність та героїзм його посмертно нагородили орденом «Золота Зірка».