«Іноді мені страшно, але треба навчитися переводити страх у правильне русло…»

Я на передовій із першого дня війни. 24 лютого ми виїхали на вогневий рубіж і даємо відсіч ворогу. Обстановка тут напружена: проти нас постійно працює артилерія, а іноді авіація, танки і БТРи.

Так, іноді мені страшно, тому що не бояться тільки божевільні. Страх – це нормальна реакція в наших умовах. Я й своїм бійцям так кажу – не бійтесь боятися. Просто треба навчитися переводити страх у правильне русло, а не в ступор чи паніку. Зазвичай ми розряджаємо обстановку сміхом. Сміх долає і страх, і труднощі, і все на світі…

Мій чоловік теж військовий, він служить у нашій же бригаді. Вірніше, ми ще офіційно не одружені, але він зробив мені пропозицію тут, на фронті, на другий день війни. Ми вирішили, що після перемоги приїдемо додому, тато заколе кабана й так відгуляємо весілля. 

Чи важко жінці на війні? Скажу так – важко настільки, наскільки й чоловікові, не бачу тут жодної різниці. За що ми воюємо? За Україну, за дітей, за батьків. Хочеться, щоб діти не плакали за своїми батьками, жінки не плакали за своїми синами чи чоловіками. Щоб діти могли спокійно ходити в садочок і школу – не в Польщі, не в Німеччині, а в Україні. Щоб про силу нашого війська знав весь світ. 

Ми зараз пишемо нову історію, і ця історія переверне весь світ і все життя українського народу. Будь-яка війна колись закінчується, ця закінчиться теж. І вже очевидно, що ми переможемо. Бо такої сили духу, як в українського народу, в українського війська, в кожного українця, немає ніде. І хоч ми б’ємося проти «второй армії міра», але далеко попереду неї, вони самі це вже зрозуміли…