«Коли прибувають новенькі, ми кажемо: «Ти наш брат? Ні? То поможемо ним стати…»

– Я зі Львівщини, мені 50 років, але як тільки Росія напала на Україну, одразу прийшов у військкомат і попросився в 128 бригаду. Маю тут хороших знайомих, тому знаю, що це бойова, досвідчена й загартована в боях військова частина. 

В моїх обов’язках – доставляти на передок боєкомплект, продукти й готову їжу, також займаюся транспортом, працюю з людьми. У нас дуже різношерстий колектив – є колишні вчителі, залізничники, зварювальники, бізнесмени, ІТ-шники… Люди різного віку, з різною освітою і з різних регіонів, а зараз усі – штурмовики нашої бригади. Коли прибувають новенькі, ми кажемо: «Ти наш брат? Ні? То поможемо ним стати. Але без примусу…» 

Я з повагою ставлюся до всіх хлопців за те, що вони не відсиджуються по домівках, а прийшли сюди захищати свою країну. Тут багато молодих, і я сприймаю свій підрозділ, наче своїх дітей. Після перших боїв дехто настраханий, але з часом страх проходить, залишається рішучість. Відчуваю, що мені вдалося вписатися в колектив, недарма бійці дали позивний «Батя». Самі придумали, ніхто не підказував…

Своє 50-річчя я відзначив тут, на передовій. Хлопці підготували сюрприз – покликали увечері: «Ходи, Батя, потрібна твоя допомога». Виходжу, а там машина з колонкою й музичним вітанням і трилітрова пляшка «Шампанського». Ми ні грама не випили, мене облили тим шампанським, як гонщиків у «Формулі-1». Ось такий гарний ювілей…

Скільки ще тут побудемо? Поки не передушимо тих гадів. А після цього можна й додому, до своїх рідних…