Сержант Олександр Козловський, боєць 15-го ОГШБ 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада отримав орден «За мужність» І ступеня та став повним його кавалером. Після нагородження Олександр погодився розказати про свій шлях воїна і про те, якою він бачить Україну й боротьбу за неї. 

Я із військової родини. Батько – кавалер ордена Червоної зірки. Діди теж воювали, правда, за радянську владу. Маю козацьке коріння – з Полтавщини та Запоріжжя. Починав строкову службу як десантник, опісля служив у спецпідрозділі «Сокіл». Брав участь в АТО. Згодом пов’язав свою долю з гірськими штурмовиками.  В 2021 році в зоні ООС здав іспит на сірий берет.  

Як для вас почалася ця фаза війни?

Перебуваючи рік у зоні ООС, ми бачили, як поводяться вороги, які там відбуваються процеси, і було зрозуміло, що вони підуть на  широкомасштабне вторгнення. Просто не знали, в який саме день 22-го року. Але були до того готові. Зрозуміло, що у нас не було того озброєння, яке вже є зараз, але показали, що і навіть наявною на той момент зброєю можна вражати ворога максимально ефективно. Думаю, на оцінку 4 з плюсом ми відпрацювали. У нас є велика перевага – ми вміємо мислити не стандартно. Це дуже хороший козир. 

Пам’ятаєте свої відчуття у лютому-2022?

Якщо відверто, то був готовий до такого розвитку подій. Я – професіонал.  Тому новину сприйняв холоднокровно, усвідомлюючи, що ворога треба знешкоджувати будь-якими способами. Щоб загарбник зрозумів: ми – не прості хлопці. І ми це показали, завдали темп. Усі поставлені перед нами завдання виконали з максимальним результатом і мінімальними втратами. Розповідати багато про що не можу, але прийде час і про дії нашого підрозділу з самого початку масштабного вторгнення росії ще розкажуть і напишуть. 

Що вас мотивує та надає сил?

Я українець! В десятому чи навіть п’ятнадцятому коліні я воїн. Це моя робота, яку я люблю. Мотивація – мій народ, моя земля. Я до всіх ставлюся миролюбно, от тільки українців не треба чіпати. Бо навіть живі заздритимуть  мертвим! І впевнений, що вони дуже сильно пошкодували в перші ж дні, що напали на нас. Дуже сильно. 

Дівчина моя, Вікторія – дуже потужна мотивація. Вона надає мені сил і заряджає до такої степені, що – жодної пощади для ворога. Й одночасно усвідомлюєш, що потрібно живим повернутися додому. 

Що ще мені надає сил? Мої товариші бойові, Україна, комбат мій, президент, генерал Залужний й прості українці. Я розумію кого я захищаю, за що ми б’ємося. Хочу, щоби моя держава була захищена, спокійна і твердо стояла на ногах.  

А про що мрієте?

Одна мрія – Перемога. А після Перемоги потрібно лад навести в державі. Щоб діти наші й внуки росли в державі без корупції. Щоби хотіли тут, в Україні, жити. І впевнений, що ми встигнемо побачити, як наш народ заживе дуже гарно. 

Чи можете розказати, за що нагорода?

Звісно, що розказати не можу. Скажу так, очолював ініціативну групу, яка виконувала спеціальні завдання. Проведення, скажімо так, не традиційних способів боротьби, до повного знешкодження ворогів. Більше сказати не можу, думаю ви й так зрозуміли. 

Чи дізналися за цей рік повномасштабної війни щось нове про себе?

Ні. Нового нічого про себе не дізнався – я воїн, професіонал, який захищає державу. Є хлопці, які ще в дитинстві обирають цю професію. І прийшов час проявити себе. І такий я не один – у нас в підрозділі, певно, 80 відсотків лицарі ордену Богдана Хмельницького, кавалери ордену «За мужність», три Герої України, один, на жаль, посмертно… Нашому Закарпатському краю є чим гордитися, повірте – прийде час і про нього ще розкажуть. 

Якби у вас була можливість звернутися до українців, які перебувають в тилу, щоб ви сказали?

Чесно сказати? Хочеться, щоб б була повага до воїнів, до наших батьків. Потрібно допомогти хлопцям відновитися й адаптуватися після поранень. Якщо військовий просить про допомогу, то просто допомогти йому. І більше нічого не потрібно. 

Йде мобілізація, потрібно поповнювати лави військових. Можливо у вас є порада чоловікам, яких ще не мобілізували, як їм зібратися з силами?

Важке питання. Їм потрібно чітко для себе усвідомити, що відбувається. Зрозуміти, що це реально повномасштабна війна та не час бути осторонь. Лише спільно ми подолаємо ворога і виженемо цю нечисть з нашої землі. Я інколи порівнюю декотрі спогади свої дідів про Другу світову – нам набагато важче. Треба розуміти  –  рабів до раю не пускають! Це обов’язок кожного хлопця, чоловіка, який в змозі навіть найменшу лепту внести в нашу Перемогу, робити це. І розуміти, що ми воюємо за свою землю, за свою незалежність, за своє існування! Тільки так переможемо!

Фото, текст: Ужгородський РТЦК та СП