«Коли бачиш російського пілота штурмової «Су-шки», яка заходить на нас на малій висоті, то ніколи цього не забудеш…»

– 23 лютого, напередодні російського вторгнення, ми прибули на полігон на південному сході країни. Наступного ранку десь о 5-й годині я, виходячи покурити, почув, як усі наші хлопці говорять – війна! У це ніхто не хотів вірити, але через 45 хвилин, ми відчули бойові дії безпосередньо на собі. О 5.45 росіяни вдарили по полігону й нашому містечку двома ракетами. Слава Богу, ніхто не постраждав, але всі зрозуміли, що це справжня війна. 

Увечері того ж дня ми маршем вирушили на схід і над ранок прямо з коліс вступили в бій. До цього я був у різних гарячих точках – і на Кавказі (в останні роки СРСР), і ООС пройшов, пережив обстріли й контузії. Але так як тут, ще не було. Коли бачиш російського пілота в кабіні штурмової «Су-шки», яка заходить на нас на малій висоті, то ніколи цього не забудеш…

Попереду стояла бригадна піхота, яку ми прикривали з мінометів, а позаду – артилерія. То дві російські «Су-шки» попарно заходили на наші позиції, стріляли в нас із кулеметів розривними кулями й скинули пару бомб, а основний вогонь відкрили по артилерії. Були два такі авіаційні заходи, а потім почався бій із піхотою.

Найкраще нас мотивувало те, що один із наших мінометних розрахунків швидко розгорнувся, відправив дві міни, і обидва постріли вразили цілі – російський танк і вантажівку КамАЗ. Так, якщо 120-та міна згори падає на танк, йому гаплик, тому що зверху в танка немає броні. Два залпи – два прямі влучення!

А потім ми почали виходити з боєм – з 4.30 ранку до пів на першу ночі – вісім годин пекла. Тяжко було, дуже тяжко. Це не ООС, а справжня війна, дуже жорстка. Велике спасибі заступнику комбрига, котрий грамотно вів бій… І нашим бійцям. Тут є хлопчики по 18 – 20 років, я думав, вони злякаються. І перший шок дійсно був. Але потім усе стало на свої місця. До війни, мабуть, ніхто не звикає, але до обстановки – так.