«Якби я зустрів озброєного дагестанця чи чеченця, живим від мене він не пішов би»

– Я почав воювати з окупантами ще у 2014-му, теж був командиром гармати на «Гвоздиці» (самохідна артилерійська установка 2С1). Тоді, особливо в перші місяці, було дуже гаряче, за день ми вистрілювали по 100 снарядів і більше. 

Через рік демобілізувався й працював у Інституті електрозварювання імені Патона. А після нападу Росії в лютому цього року сам прибув до своєї частини, навіть не заходив у військкомат. 

Зараз бойова ситуація трохи інша, у порівнянні з 2014-м. Ми теж багато стріляємо, але робимо поправку «на небо». Дуже багато безпілотників (як наших, так і ворожих), які моментально засікають техніку, тому відпрацьовуємо цілі по координатах і швидко міняємо позицію, щоб не потрапити під вогонь у відповідь. Крім того, зараз працює ворожа авіація, тому доводиться враховувати й цей фактор. 

Ми вражаємо цілі на відстані від 3 до 15 кілометрів – б’ємо броньовану й колісну техніку, піхоту, розбиваємо мінометні секції, щоб не дошкуляли нашим штурмовикам. Самі цілі не бачимо, але розвідка каже, що працюємо успішно. 

Мене часто питають, чи зручно працювати в САУ. У мене солідні параметри, одяг і взуття доводиться шукати через волонтерів за кордоном. Самохідна гармата розроблена ще в радянський період і спроєктована під середньостатистичного солдата. Але в ній усе-таки набагато більше місця, ніж у танку, тому я поступово призвичаївся до самохідки. Часто доводиться ночувати в машині і нічого – все нормально.

Мій батько аварець, тому в мене таке незвичне для України ім’я й прізвище. Батьки розлучилися, коли я був ще маленьким, я залишився з мамою, вчився в українській школі і вважаю себе щирим українцем. 

Знаю, що на тому боці воюють у тому числі вихідці з Дагестану й Чечні, наша бригада неодноразово била їхні підрозділи. Особисто я, незважаючи на своє коріння по батькові, сприймаю їх як ворогів. І якби зустрів озброєного дагестанця чи чеченця, однозначно знищив би його.