«Ми були щасливі, жили як звичайна сім’я доки не почалася війна», — так свою розповідь розпочинає дружина полеглого Героя Марина Літун. ЇЇ чоловік загинув на 11 день повномасштабної війни, —  «Там було справжнє пекло, ми ховали його у закритій труні, навіть не змогли побачити востаннє», — додає крізь сльози жінка. З полички, у невеличкій кімнаті гуртожитку, де вже 14 років мешкає родина Героя, Марина дістає нагороди Андрія. Серед відзнак — орден Богдана Хмельницького III ступеня, його чоловік отримав за бої в Дебальцеве, селищі Піски, місті Красногорівка, Щастя, Станиці Луганській. Андрій був командиром 1-го гірсько-штурмового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. З ворогом боровся 8 років, у 2014 році, коли вперше їхав на Схід Андрію ще навіть не виповнилося 30 років. «Він був зовсім молодий, ніколи не казав що йому страшно, завжди підбадьорював нас і говорив, що усе буде добре. Він дуже хотів жити...» — ледь стримуючи сльози каже Марина. У боях Андрій завжди йшов попереду, командир який був прикладом для своїх військових товаришів. Коли почалася повномасштабна війна Андрій сказав: «Навіть якщо я не був би військовим, все одно б пішов захищати Україну». 6 березня 2022 року, у місті Оріхів Запорізької області відбиваючи наступ ворога її Андрій загинув, окупанти гатили по них усім чим тільки могли. За мужність та героїзм його посмертно нагородили орденом «Золота Зірка». 11 липня Андрію мало б виповнитися 38 років, у нього залишилося двоє дітей, донька та син.